Освітня політика держави як інструмент зміцнення інтелектуального потенціалу та економічної безпеки нації

Анотація

Анотація. Стаття присвячена науково-аналітичному обґрунтуванню причинно-наслідкового зв'язку між освітньою політикою, інтелектуальним потенціалом та економічною безпекою нації. Визначено, що у ХХІ столітті освітня політика перетворюється на базову інфраструктуру економічної стратегії держави, яка формує здатність країни підтримувати технологічні ланцюги, управляти складними системами та відновлюватися після шоків. Розкрито категоріальний апарат дослідження: освітню політику розглянуто як підсистему публічної політики з п'ятьма компонентами (цілі, інструменти, інститути, механізми фінансування, моніторинг результатів), інтелектуальний потенціал трактовано ширше за формальну освіченість як сукупність знань, навичок, компетенцій населення та інституційної здатності організацій до накопичення й трансферу знань, а економічну безпеку пов'язано зі стійкістю та автономністю відтворення. Показано, що зв'язок між освітою та економічною безпекою не є лінійним і залежить від інституційного середовища, структури економіки та відповідності компетенцій потребам ринку праці. Проаналізовано фінансові, інституційні та змістові інструменти освітньої політики на прикладах Фінляндії, Естонії, Сінгапуру та Республіки Корея, де десятиліття інституційної послідовності забезпечили стійкі високі результати. Досліджено вплив збройної агресії на освітню систему України через механізми руйнування інфраструктури, масової міграції учнів і студентів, learning loss та психосоціальних бар'єрів до навчання. Встановлено, що Україна демонструє структурну суперечність між відносно значущими видатками на освіту та обмеженою здатністю перетворювати їх у стійке зростання інтелектуального потенціалу й інноваційності. Обґрунтовано, що трансформаційна модель повоєнного відновлення освіти є раціональнішою за компенсаційну з погляду безпеки. Сформульовано п'ять стратегічних пріоритетів освітньої політики: відновлення та безпека освітнього середовища, якість і релевантність компетентностей, інституційна спроможність забезпечення якості, політика утримання та повернення людського капіталу, євроінтеграційні механізми модернізації інституцій.